Історія села

                                              Люблю Чернятин у цвіту весною

                                         Й тоді, як колос  спіє  в  полі,

                                    Люблю його і в інеї зимою

                                              Й коли над ним сміються зорі…

                                          Василь Франків

У кожної людини є якесь заповітне місце на землі. Таким місцем є куточок, де ми народилися, зробили перші кроки по дідівській і прадідівській Землі.  І де б людину не занесла доля, в її серці не просто живе, а буйно цвіте сторона, на яку ми вперше боязко ступили своїми  тендітними ніжками, яку ми освятили дитячою радістю і скропили тремтячою сльозою – сльозою миттєвої втіхи і болю.

З рідного порогу починається вічна жагуча любов до рідного краю, за волю якого пролито море крові і сліз, і дуже щасливі ті люди, які здатні носити в своєму серці немеркнучу любов до своєї Батьківщини, які переживають за її майбутнє, не жаліючи сил, часу і здоров’я в ім’я волі і щастя рідної землі.

Де степ широкий наче море,

Де дише пахощами гай,

Де небо зоряне, прозоре –

То мій святий чудовий край.

Де щире слово не вмовкає,

І рідний звичай бережуть,

Чернятин рідний вас вітає.

Й прекрасний, щирий його люд.

Та хіба можна не любити ті місця, де народилися, виросли, ходили до школи, пізнали щастя і перенесли смуток, де любили і страждали, де сміялися і плакали, полюбили яблуневий цвіт, літні ранки, сонячні дні і місячні ночі, де полюбили людей, запах квітів і хліба, рідну Україну з її славою і болями, з її завітними місцями, з незчисленними могилами героїв, з могилами рідних і близьких людей?!

Вважаю, що й нам не можна бути байдужими до рідного Чернятина і тому я хочу разом з вами помандрувати моїм рідним селом.

А цю мандрівку я хочу поділити на три такі умовні маршрути:

1.     «Село моє – окраса України…»

2.     «Чарівна квітка і ельф» (П.П.Хома)

3.     «Чернятинські урочища»

Чернятин мій! Мій любий краю.

Моя чарівна сторона.

Мій злотосяйніший. Тихий раю.

Для мене в світі ти одна.

А тому почнемо нашу мандрівку з церкви Успіння Пресв’ятої Богородиці, яка першою зустрічає нас при в’їзді в село з м. Городенки. Перша церква була побудована в селі в 1336 році, а в 1743 році побудована друга дерев’яна церква Успеня Пресв’ятої Діви Марії. В 1905 році церква перекрита бляхою, а на кошти Петра Лабача споруджено в церкві амвон. В своєму користуванні церква мала 93 морги землі. В часи панування тоталітарного режиму, церква була під упадком. Та за роки н6езалежності багато людей ходять до церкви і відбудували зруйновані хрести і каплиці, будують нові. Багато пожертв жителі села роблять для церкви. Це зокрема: картина «Дорога на Голгофу» (1990р.); «Гробниця і плащаниця» (1992р.); тотрапорт (1993р.); жертівник (1994р.); Голгоф (1995р.); не всі безцінні дарунки для церкви. З 1990 року св’ященником працює Гуменяк Михайло Дмитрович. Отець багато робить для того, щоб підняти національну свідомість парафіян. Він є активним учасником всіх заходів, що проводяться в селі. Значну роботу веде з учнями школи та молоддю нашого села.

Це талант… Його початки десь на зеленому подвір’ї батьківського дому у сумовитій пісні чи відблисках сонячної райдуги, яку по особливому уміє бачити мисткиня. Це ті невидимі рисочки, що їх виловлюємо з творчої біографії жінки, дружини і матері, колгоспниці, громадянина і філософа. А до того ж у селі своя етика, її перший і найвищий закон – земля, хліб і поле. Не покидає малювання і сьогодні П.П. Хома.  Продовжує малювати картини до творів Шевченка, Франка, Л. Українки, малює все так, як чує її серце, її душа. Про неї, та її картини написано в книгах та періодичних виданнях. І завжди люди захоплено писали прекрасні слова про її творчість: «Ви – наша криниця», «барвиста пісня України», «живіть вік» і творіть ці невмирущі полотна. Такими щирими словами залишаємо обійстя родини Хомів. Де квіти, рушники барвисті, українська пісня, українська поезія знайшли своє життя і поселились там на віки віків. Ось така наша мандрівка.

І ось ми заходимо на подвір’я нашої сільської школи. З 1841 року в селі була парохіальна школа, яка підпорядкувалася церкві, а вчителем був дяк. З 1874 року школа стала двох класова, з 1914 року була переведена у чотирикласну. Навчання в ній тривало шість років, але не було обов’язковим для кожного, тому значна частина дітей росла неписьменною. І лише в 1909 році почалось будівництво нової школи, де вже через два роки мали змогу навчатися діти. Будівля двоповерхова з п’ятьма класами і квартирою директора. В цьому приміщенні і тепер навчаються діти. З першого вересня 1924 року школу переведено у шестикласову, а з вересня 1927 року у семикласову.  І лише у 1960-61 роках школа стала восьмирічною. І поряд проводилася добудова школи, яка була завершена 1967 року, а з вересня 1969 року в Чернятині відкрито середню школу. В школі працювало багато різних вчителів, директорів, які сіяли дітям «розумне та вічне». В даний час в школі навчаються 356 дітей та працює 45 вчителів різних предметів. Школа збагатилась матеріально, багато приладдя для школи закупили батьки та меценати нашого села.

На шкільному подвір’ї знаходиться пам’ятник на честь скасування кріпосного права. Адже в 1848 році в країнах Західної Європи прокотились буржуазні революції, які розірвали кріпацькі кайдани. Галицькі землі в цей час були під Австро-Угорщиною, яка також була змушена скасувати кріпосне право. Це сталося 16 травня 1848 року. Щороку біля пам’ятника відбувається молебень та народні гуляння, цей день вважається святковим.

На пам’ятнику є такий напис:

1848

Пам’ятка даної свободи

Ми звертаємо на праву сторону центральної вулиці, яка носить тепер ім’я видатного вченого, політичного і державного діяча – М.С. Грушевського ( первинна назва цієї вулиці Гостинець, Цісарська), нею проходить траса з Городенки на Коломию, тепер уже республіканського значення. По цій вулиці красується пам’ятник, який ми не можемо проминути. Це пам’ятка односельчанам, які загинули в першій світовій війні. На хресті читаємо напис:

«На вічну пам’ять полеглим борцям у світовій війні від 1 серпня 1914 року».

 Становлять товариші-побратими, які повернулися з війни. 1923 рік. По цій же вулиці нашу увагу привертає парк. Парк – це наша святиня, бо тут у глибокій задумі стоять два пам’ятники односельчанам. Один з них загиблим на фронтах другої світової війни, який збудований на кошти тодішнього колгоспу у 1967 році. Другий пам’ятник – Борцям за волю України, що героїчно загинули у нерівній боротьбі в підпіллі 1942-1953 рр. Його збудовано в 1992 році. На пам’ятнику напис:

                                       «Борцям за волю України.

                                         Вічна слава героям»

 Схилімо низько голови перед світлою пам’яттю наших славних Чернятинців, які добровільно йшли під кулі заради заповітної мрії нашого народу – незалежності України.

 Також заслуговують уваги ще два пам’ятники: Т.Г.Шевченку та І.Я.Франку, є встановлена меморіальна дошка, яка розміщена на будівлі сільської  ради, яка присв’ячена родині Морозовичів, котрі були героїчними борцями за Україну, не шкодуючи сил, здоров’я, вони впевнено крокували в боротьбі за незалежність України і разом з собою вели відданих патріотів села на цю боротьбу.

 І ось ми з вами наблизились до великої будівлі Народного дому, в приміщенні якого розміщена бібліотека-філія. В 2006 році в приміщенні бібліотеки зроблено музей старовини. На даний час музей нараховує більше  350 експонатів, які зібрані безкоштовно  у жителів села. Ось картини наших художників – Ю.Неміша, В.Панаса, М.Бойчука, В.Білого. Зачаровують погляд вишивки сільських вишивальниць. Одяг давніх представляють: кожухи, за копанки, сардаки, кабатки, чобартки, пояси, сукня, окрайки. Не можна не задивитися на давні сорочки, які вишиті різними нитками та узорами: низичка, поверхні, мережки, волочкові та інші. Представлено також різний романент: жорна, стуна, лопоста, кочерга, корито для хліба, куделі різні, скувавка, мотовило, самотока, скриня. І не обійшлося і без і без ткацтва, бо село Чернятин славолося цим ремеслом. Ось перед вами: пішви, верені, скатерті, полотно. Також є різний посуд – тарелі глиняні, горшки різні. Та це все краще побачити самому. Тож запрошуємо до музею…

Село наше красується серед маєва інших покутських сіл талановитими руками мисткинь.

І ось ми біля сільської садиби Хомів. Все подвір’я теж прикрашають квіти: чорнобривці, гвоздики, піонії, мальви, лілії та інші. Нас зустрічає вже похилого віку, швидка у ході, завжди усміхнена та готова до спілкування господиня дому – Параска Петрівна. Вона завжди рада гостям у своєму домі. І ось ніби в калейдоскопі використовуються окремі епізоди, які нерозривно зв’язані між минулим і прийдешнім життям художниці. Це тепер П.П.Хома досягла таких знаних вершин. Та поряд цим на долю Параски Петрівної випала нелегка життєва дорога.

 Народилася за панської Польщі в бідній селянській сім’ї. Де тільки не наймитував батько, а ніяк не зводив кінці з кінцями. Зазнала наймитування і мала Параска. І великим подарунком для неї був, як найдорожчий скарб – кольоровий олівець. Ним вона хотіла відтворити цвітіння яблунь, вишень, усіх квітів у травах.

 Проходили роки навчання в школі, праця ланкової в колгоспі, але бажання малювати не залишало її, а тільки ставало все сильнішим. Своїми роботами, своєю працею в малярстві досягнула найбільших висот, ставши на рівні з К.Білокур та М.Приймаченко. Заслужений майстер народної творчості, член Спілки художників України, народна художниця України, лауреат багатьох престижних мистецьких премій, кавалер ордена Княгині Ольги – ось такі нині її регалії.

П.П. Хома – це наша гордість, наша слава. Ми захоплюємось такими її картинами: «Два кольори», «Чорнобривці», «Рушничок», «Жоржини», «Мальви», «Птахи на калині», «Великдень», «Яблуковий розмай», «Рання весна» та багато інших, адже в її доробку більше як 5 тисяч картин. А тому відвідавши Параску Хому ви знову ще раз зможете поринути в чудотворний світ квітів талановитої землячки, мисткині, у якої талант до малювання від Бога.

 Нам дорогий не тільки батьківський поріг, а й ті місця в полі, якими ми у дитинстві любувалися. Хіба можна забути прозоре джерельце, яке неодноразово гамувало нашу спрагу, і ту пташину, яка зачаровувала не раз наше серце, і те високе небо, яке так ніжить нашу душу своєю незрівняною красою, а й божественністю та загадковістю. Воно вело нас у дорогу, щоб дальше ми змогли мандрувати по цьому чудесному світі. А тому зараз ми і помандруємо разом з вами по наших урочищах.

БУДИЩІ

 Здогадки підказують, що на цих пасовиськах пастухи зводили примітивні будиночки, які називали будами, щоб у них сховатися від дощу, граду та холодного вітру. І там, мабуть, де були більші буди, або більша кількість їх, стали називати Великими Будищами, а де їх було менше – Малими Будищами. Ці пасовиська займали значну площу для випасання худоби. І тепер тут теж випасають худобу.

ГЛИНИЩІ

 Пасовисько і прилеглі до нього різні орні землі називають Глинищами. І це напевно тому, що під тонким шаром чорнозему залягає товстий шар глини. А глина служить будівельним матеріалом, нею мазають стіни, з неї виготовляють цеглу, глиняний посуд, розчин для кладки цегли.

РІВНЕ

 Мабуть, зрозуміло, що це урочище називається Рівним тому, що воно Рівне. Тому й не дивно, що тут у 1940-41 рр. був осередком, який розгромили німецькі окупанти своїми літаками – 22 червня 1941 року.

ХОНТИ

 Хонта – це бур’ян, що листям нагадує бузину. Вважалося, що це поле було забур’янене хонтою, і тому його так назвали.

Дівчина встала рано, рано:

-         Піду я в поле, мамо, мамо!

«Годі сидіти дома тута:

Глушить пшеницю хонта люта.

Так про це писав І.Я.Франко у своєму вірші.

ВИСОКА  МОГИЛКА

Ця назва напевно, пов’язана із історією нашого села, краю. Наші предки, запобігаючи віроломному нападу турків чи татар, вибирали високе місце , з якого далеко видно навкруги. Облюбоване місце ще підсипали і на ньому зводили з круглого лісу піраміду, на якій безперечно чергували односельці. І про небезпеку повідомляли село, запалюючи підготовлений костер, облитий смолою, щоб цей вогонь було видно далеко і навкруги.

ПІДДАВГА

 На цьому урочищі і було село з цією ж назвою. Але його на початку 17 ст. знищили татари. Після цього село змінило своє розташування і стало називатися Чернятин.

 Ще є ряд інших урочищ. Ось вони: Корчівка, Лози, Гольгори, Чучина долина, Зброди, Зелені Кирнички.

Всі ці урочища пов’язані із жителями нашого села, прикрашають наші поля, та мають в своїх назвах іноді таємниці історії та минулого нашого села, жителів села, що творять всі ці обереги.